Золотий фонд нації. Все буде Україна 2 том/Костенко Ліна Василівна
Костенко Ліна Василівна
Найвизначніша сучасна українська поетеса. Голос і сила сучасної української поезії. Громадська діячка, беззаперечний моральний авторитет для українців. Лауреат Шевченківської премії (1987), премії Антоновичів (1989), Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000). Почесний професор «Києво-Могилянської академії». Почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів. Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992), орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (2000), відзнакою «Золотий письменник України» (2012), відзнакою УГКЦ імені блаженного священномученика Омеляна Ковча. Відмовилася від звання Героя України, відповівши: «Політичної біжутерії не ношу!». У 2015 році мала планета Сонячної системи № 290127 отримала назву «Ліна Костенко».
Творчість Ліни Костенко – це історія України, її культура, інтелект, безкомпромісність, таїна людського буття. Це приклад шляхетного служіння літературі. ЇЇ вірші захоплюють та примушують зупинитися, замислитися, знаходять відгук у серці й назавжди залишаються в душі. Ліну Костенко називають класиком української літератури. Її твори друкуються мовами багатьох народів світу: англійською, білоруською, естонською, італійською, німецькою, словацькою та французькою. Творчість Ліни Костенко вражає своєю задушевністю, теплотою і дивовижною щирістю, торкається серця кожного, по-справжньому хвилює та змушує замислитись про сенс життя.
«Українська нація має свого Поета і Мислителя, національного речника Духу — Ліну Костенко. Відомого у своєму народі письменника, до голосу якого не може цей народ дослухатися... Хоча дослухається. Бо її голос чути. Навіть тоді, коли поетеса мовчить. Але це мовчання промовисте, воно звучить. І голос мовчання Ліни Костенко чути. Він звучить у вічному конфлікті «геній — юрба» («Маруся Чурай»), у полярному зіткненні людської душі та грішного світу, в протистоянні гармонійного і дисгармонійного («Сніг у Флоренції»), у спогадах, снах і мареннях Богдана Хмельницького («Берестечко»).
Поет у повсякчасному внутрішньому діалозі з історією, сьогоднішнім днем і днем майбутнім. Ліна Костенко нагадує нею ж витворений образ «пілігрима віків», який подорожує дорогами історії, прямуючи до Слова. А це чи не єдиний спосіб переживання свободи. І її набуття. Не випадково Ліна Костенко сказала про себе: «Часом я — це мовчання задушеної вільної людини». Та не мовчать її слова — ці срібні птиці, які оживлюють духовний Всесвіт поетеси від Бога.
Написані нею книжки волають про свободу — вони просяться до читача. Терпеливо і наполегливо переконує нас Ліна Костенко в тому, що «дорога правди довга», вона вимагає переоцінки минулого, пережитого, великої роботи душі («Відбілює душа свою велику правду...») задля самооновлення і досягнення гармонії. Її творча звитяга спрямована на здійснення національної мобілізації через (і завдяки) відродження в суспільній свідомості історичної правди, осягнення духовних праоснов і морально-етичних заповітів нації. «Моє завдання — дати імпульс до думання. Чітко сформулювати проблему», — наголошувала Ліна Костенко в одній із лекцій в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Однією із найскладніших для розв’язання проблем є, на її думку, звільнення української людини від постколоніального синдрому, виведення української душі, яка опинилася «на бездоріжжі», із «липкої атмосфери звироднілого суспільства» на магістральний шлях духовного самозвершення. Над цією проблемою, в основному, рефлексує-роздумує національно свідомий інтелектуал-герой роману «Записки українського самашедшого», який належить до покоління зі «світу самовідчуженого духу» (Гегель). Ліна Костенко гостро, засобами іронії, гротеску, сатири, тривожно, з особливим емоційним співпереживанням висловила свій біль і тривоги з приводу загрозливої для майбутнього України кризи національної ідентичності, посилення процесів знеособлення, денаціоналізації української людини, яка під впливом російсько-імперських комунікативно-інформаційних «протягів» «випадає» з системи національних ідейно-смислових координат. Тому поетеса й «відправляє» далеко не «українського «самашедшого» на Майдан Свободи, бо яким може бути його життя, врешті-решт, чи буде він взагалі жити, якщо не буде його мови, культури, історії, його народу, його України...».
Микола Жулинський, академік, директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.
