Україна - нова епоха. Золотий фонд нації/Володимир Єрмаков
Володимир Єрмаков
З далекого дитинства мріяв стати живописцем. Домашні називали мене «Рєпін № 2» (на той час цей художник був для мене «кумиром»). Але життя склалось так, що я замість Академії мистецтва опинився у вищому військовому училищі у місті Ленінграді (на той час). Багаторазове спілкування з живописними шедеврами Ермітажу та музею Російського мистецтва, численні художні виставки привели мене до… хибної думки: майстри пензля всього світу так захоплено «місили» олійні та фрескові фарби і за багато століть натворили стільки різноманітних шедеврів що, як мені тоді здалося, навряд я зможу додати до того гігантського мистецького спадку людства щось свіжого і нового, та ще щоб воно мало високу мистецьку цінність. Ця колізія переслідувала мене майже все життя. І це ж спонукало мене (коли нарешті з’явилася така можливість) закінчити поліграфічний інститут, отримати спеціальність художника-графіка; захопитися дизайном поліграфічної продукції, активно використовуючи при цьому художню фотографію. У царині дизайну мав певні успіхи, відкриття, захоплення та згодом і визнання як одного із провідних художників України.
І лише… зрідка, спорадично, я згадував про олійні фарби, пензлі; щось кропав потихеньку на полотні та картоні. Аж до того часу, поки не зустрів мудру людину. Ось тоді я зрозумів, що майже все свідоме життя я «закопував» потроху свій талант живописця. Маючи неабиякі здібності: відчуття кольору, гармонії кольорів, площини полотна, сяку-таку фантазію, плюс бажання щось таки створювати: для себе – не для людства. Я мушу нарешті «виговоритися», проявитися у новій якості: живописця (паралельно-графіка). І те, що саме я зроблю, створю – ніхто у світі окрім мене не зробить! Бо я єдиний у своїй подобі і таланті! І скільки мені вдасться ще створити і якої якості (мистецької цінності) будуть мої роботи – мої діти – то вже для мене тепер не має значення. Головне при цьому – працювати «на повну силу», отримувати задоволення, вкладаючи у кожну нову роботу часточку своєї душі, не наслідуючи нікого, не сповідуючи ніяких новомодних «ізмів». Так, безмежне море різноманітних фарб, пензлів та інших матеріалів для живопису та графіки спонукають до «еквілібристики» цими матеріалами та різноманітних експериментів; намагання (особливо молодих художників), що б там не було, здивувати хоч чимось глядача.
І… так і має бути. Образотворче мистецтво, як і всі потоки життя людини (і соціального теж), невпинно розвивається по спіралі.
Тому-то ніякі міфи про смерть мистецтва (а їх існує чимало) не справдилися і… не справдяться. Бо при всьому цьому у будь-якому жанрі мистецтва був, є і завжди буде прошарок митців, які своїм талантом, своєю творчістю слугували і сприяли духовному зросту самих себе і відповідно народу, серед якого вони живуть і творять.
У кожній країні (і в Україні теж) людей мусить об’єднувати МОВА, ВІРА та НАЦІОНАЛЬНА КУЛЬТУРА.
© В. Єрмаков
Фото Ю. Москаленко