Відмінності між версіями «Україна - нова епоха. Золотий фонд нації/Валерій Франчук»

Матеріал з Who is Wiki
Перейти до: навігація, пошук
(Скасування редагування № 1140 користувача Maxim (обговорення))
(Мітка: Скасування)
Рядок 7: Рядок 7:
 
Лауреат премії імені Василя Стуса.<br>
 
Лауреат премії імені Василя Стуса.<br>
 
Член Національної спілки художників України</center>]]
 
Член Національної спілки художників України</center>]]
 
'''Народився на Волині. Закінчив Львівське державне училище декоративно-­прикладного мистецтва ім. Івана Труша (відділення художнього різьблення дерева, каменю), Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука (відділення художніх виробів із дерева). Своїми учителями і наставниками вважає Всеволода Антоновича Трофимлюка, Богдана Стельмаха, Тараса Драгана, Миколу Демченка, Зиновія Федика, Миколу Білика, Валентина Сергеєва, Петра Печорного, Михайла Кириченка, Романа Дяківа.'''
 
 
 
<center>
 
<center>
==== КОРІННЯ ТВОРЧОСТІ ІВАНА ГУПІКА ====
+
==== Про ставлення до напрямів у художньому мистецтві ====
 +
</center>
 +
ЖОДЕН напрям не повинен ставати догмою для творчої людини. Колись, за радянської влади, коли я ще навчався в художньому інституті, визнавали лише соцреалізм, він був панів­ною лінією в образотворчому мистецтві. До того ж належало малювати те, що «вписувалося» в ідеологію. Відтак митцеві, котрий мав якесь самобутнє художнє бачення світу і творив у «своїй» манері, доводилось непросто. Його полотна відкидали, художні ради не допускали до виставок. Насправді важко під­корятись якійсь одній ідеї чи концепції, бачити світ таким, яким тобі його намагається нав’язати керівництво навчального закладу чи партія. Пам’ятаю, на 3-му курсі Київського державного художнього інституту я написав портрет старенької бабці, а не пере­довика виробництва, й водночас зобразив церкву замість заводу чи фабрики. Закінчилось це тим, що моїх робіт не взяли на виставки. На щастя, тепер митець може вільно обирати художній (підкреслюю: саме художній, а не чудернацько-експеримен­таторський) напрям, в якому творитиме. І це також важливий демократичний здобуток сучасного українського суспільства.
 +
<center>
 +
==== Про заповітну мрію ====
 
</center>
 
</center>
Творчий шлях Івана Гупіка – це формування майстерності власних мистецьких принципів, довгі роки кропіткої праці, пошуків і знахідок у декоративно-прикладному та образотворчому мистецтві.
+
ХОЧУ нарешті відчути, що моїй країні потрібні творчі люди: поети, художники, актори, композитори... У нас насправді дуже талановита нація попри те, що впродовж XX століття її цвіт був винищений майже цілком. Потрібно, щоб держава створювала умови для національного мистецтва, опікувалася обдарованими дітьми, починаючи із зовсім юного віку, мате­ріально підтримувала творчу молодь. Не забирала майстерень у митців або непомірними сумами за оренду доводила їх до відчаю, а навпаки, допомагала, щоб кожен художник мав мож­ливість себе творчо реалізувати. Повірте, тоді б наше мис­тецтво розквітло буйним розмаєм і стало основою поступу в краще майбутнє української нації.
 
 
Понад тридцять років художник залишається вірним образно-виражальним засобам. У дереві, як одному з найдавніших матеріалів, майстер бачить безмежні асоціативні можливості. Він сприймає дерево як живу природну субстанцію, що отримує нове життя у творах мистецтва.
 
 
 
І в живописі художник залишається вірним своїм образно-виражальним засобам. Його мистецтву притаманна мажорна, оптимістична інтонація. Звідси – піднесеність загального ладу живописних і графічних творів, оповідність, ліризм.
 
 
 
Краса Волині, рідного краю митця, назавжди оселилася в його серці. Він закоханий у природу, звідси нестримне бажання писати квіти, дерева... «Магнолії на вікні», «Голубі квіти», «Вечірній етюд» і багато інших народилися з цієї любові.
 
 
 
Віддаючи перевагу пейзажам і натюрмортам, Іван Гупік не нехтує й портретним жанром, підходячи до вирішення художнього образу засобами символіки, асоціацій, метафори. У портреті матері художник інтуїтивно йде від народної картини, набли­жаючи обраний прийом до образу рідної людини.
 
 
 
Звернення до мотивів рідного краю, запозичення тем з фольклору й етносу – одна з характерних особливостей творчості Івана Гупіка. Основною лінією мистецтва художника залишається емоційно-лірична, де експериментаторство й постійні пошуки поступилися місцем більш глибокому втіленню думок і почуттів.
 
  
<p align=right>Юлія Полтавська,<br>
+
<p align=right>Записав Ярослав КАРПЕЦЬ<br>
мистецтвознавець</p>
+
Фото Анатолія КІЗЛОВА</p>
  
 
<center><gallery mode="traditional">
 
<center><gallery mode="traditional">

Версія за 17:38, 16 березня 2020

Валерій Франчук

Валерій Франчук

Заслужений художник України.
Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Лауреат премії імені Василя Стуса.
Член Національної спілки художників України

Про ставлення до напрямів у художньому мистецтві

ЖОДЕН напрям не повинен ставати догмою для творчої людини. Колись, за радянської влади, коли я ще навчався в художньому інституті, визнавали лише соцреалізм, він був панів­ною лінією в образотворчому мистецтві. До того ж належало малювати те, що «вписувалося» в ідеологію. Відтак митцеві, котрий мав якесь самобутнє художнє бачення світу і творив у «своїй» манері, доводилось непросто. Його полотна відкидали, художні ради не допускали до виставок. Насправді важко під­корятись якійсь одній ідеї чи концепції, бачити світ таким, яким тобі його намагається нав’язати керівництво навчального закладу чи партія. Пам’ятаю, на 3-му курсі Київського державного художнього інституту я написав портрет старенької бабці, а не пере­довика виробництва, й водночас зобразив церкву замість заводу чи фабрики. Закінчилось це тим, що моїх робіт не взяли на виставки. На щастя, тепер митець може вільно обирати художній (підкреслюю: саме художній, а не чудернацько-експеримен­таторський) напрям, в якому творитиме. І це також важливий демократичний здобуток сучасного українського суспільства.

Про заповітну мрію

ХОЧУ нарешті відчути, що моїй країні потрібні творчі люди: поети, художники, актори, композитори... У нас насправді дуже талановита нація попри те, що впродовж XX століття її цвіт був винищений майже цілком. Потрібно, щоб держава створювала умови для національного мистецтва, опікувалася обдарованими дітьми, починаючи із зовсім юного віку, мате­ріально підтримувала творчу молодь. Не забирала майстерень у митців або непомірними сумами за оренду доводила їх до відчаю, а навпаки, допомагала, щоб кожен художник мав мож­ливість себе творчо реалізувати. Повірте, тоді б наше мис­тецтво розквітло буйним розмаєм і стало основою поступу в краще майбутнє української нації.

Записав Ярослав КАРПЕЦЬ
Фото Анатолія КІЗЛОВА