Україна - нова епоха. Золотий фонд нації/Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій

Матеріал з Who is Wiki
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Версія для друку більше не підтримується і може мати помилки обробки. Будь ласка, оновіть свої закладки браузера, а також використовуйте натомість базову функцію друку у браузері.

Українська православна церква (Московський патріархат)

Блаженніший
Митрополит Київський
і всієї України
Онуфрій

Митрополит Онуфрій (Орест Володимирович Березовський) народився у с. Коритне Вашковецького (нині Вижницького) району Чернівецької області в родині священика.
У 1961 р. закінчив середню школу. Впродовж 1962-1964 рр. навчався у Чернівецькому технічному училищі, потім працював у будівельних організаціях Чернівців. У 1966 р. вступив на загальнотехнічний факультет Чернівецького університету. В 1969 р. після третього курсу універ­ситету був зарахований на другий курс Московської духовної семінарії, яку закінчив у 1972 р. 18 березня 1971 р. прийняв чернечий постриг. 20 червня того ж року монаха Онуфрія висвятили в сан ієродиякона, а 29 травня 1972 р. — у сан ієромонаха.
У 1980 р. був возведений у сан ігумена. 28 серпня 1984 р. призначений настоятелем Спасо-Преображенського храму Афонського представництва у с. Лукино (станція «Передєлкіно» Московської області). З 28 червня 1985 р. — благочинний Московської Троїце-Сергієвої Лаври. На Різдво 1986 р. возведений у сан архімандрита.
У 1988 р. закінчив МДА з вченим ступенем кандидата богослов’я. З 1988 р. — намісник Свято-Успенської Почаївської Лаври, прослужив до листопада 1990 р. 9 грудня 1990 р. хірото­нізований в єпископа Чернівецького і Буковинського. У 1994 р. возведений у сан архі­єпископа, у 2000 р. — у сан митрополита.
Рішенням Священного Синоду УПЦ від 14 грудня 2007 р. (Журнал № 115) обраний Головою Церковного Суду Української Православної Церкви Рішенням Священного Синоду УПЦ від 24 лютого 2014 р. (Журнал № 1) обраний Місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри. Рішенням Собору єпископів УПЦ від 13 серпня 2014 р. обра­ний Предстоятелем Української Православної Церкви. Інтронізація Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія відбулася на площі перед Успенським собором Києво-Печерської Лаври 17 серпня 2014 р.

Велике інтерв'ю Блаженнішого Митрополита Онуфрія церковним журналістам


Який він, Блаженніший Митрополит Онуфрій? Ми читаємо його інтерв'ю на актуальні теми, слухаємо його проповіді під час богослужінь, але що знаємо про нього самого? Тільки те, що містять стислі рядки офіційної біографії. Представники церковних ЗМІ побували в гостях у Блаженнішого Митрополита Онуфрія і взяли ексклюзивне інтерв'ю.
«Фірмовий стиль» відповідей Його Блаженства — легкий, добрий гумор; привітність, зацікавленість, відвертість; небагатослівна мудрість і готовність спокійно обговорювати будь-яку проблему. Півторагодинна емоційна бесіда перетікала від однієї теми до іншої, і закінчити її дове­лося не тому, що забракло питань, а тому, що надто швидко сплинув час.
Про дитячі роки і дитячі враження; про рішення прийняти священство і про те, як далі складалося життя; про Чернівці, Джорданвіль, а тепер і Київ; про розкол, інтернет і реальні церковні проблеми — про все це та багато іншого вдалось дізнатися з уст Митополита Онуфрія.
— Ваше Блаженство, ми знаємо, що батько Ваш був священиком. Чи були іще священнослужителі у Вас в роду?
— Так, я народився у сім’ї священика. Також був священиком рідний брат мого батька. Він служив у нашому селі, ще коли Буковина була окупована Румунією. А батько прийняв сан уже за радянських часів.
— Напевно, тоді було нелегко обрати цей шлях…
— Нелегко… Батько спершу працював завідуючим складом у колгоспі. Там стільки всього — починаючи від хліба, продуктів всяких і закін­чуючи господарськими товарами — лопати, граблі. Я до нього приходив, маленьким ще, лазив по тих складах — цікаво було… Батько не навчався в семінарії, закінчив пастирські курси при єпархіальному управлінні. Були такі у 50-х роках. Ми, малі, й не знали, що він пішов на курси. А потім прийняв сан. Можу сказати, що батька у нас в селі дуже шанували. Він багато працював, мав гарну роботу і зароб­ляв, я думаю, непогано. Але все залишив і пішов на священство. За це його поважали всі, навіть радянські начальники. Служив він не у нашому селі. У нас тоді була одна сільрада, але розділена: село, де я народився, називається Коритне, а друге — Бережонка. От у Бережонці він і служив. Багато хрестив на дому, вінчав. Люди йому довіряли. Пам’ятаю, як я, уже монахом, приїздив додому в гості, то пізно ввечері люди приходили до нього хрестити дітей. Під’їжджає машина, з неї виносять дитину, тихенько йдуть із нею до хати. А в хаті вже все готове для хрещення. Часом і вінчав уночі.

Nlu787.jpg Nlu788.jpg


— Вистачало в нього часу на спілкування з вами, дітьми?
— Спілкувався, але вільного часу не так вже й багато було. Священик всього себе віддає людям, а для сім’ї залишаються якісь крихти — немов крохи зі столу. Приходить він додому після богослужіння втомлений і виснажений. Треба просто терпіти, не вивертати його навиворіт — мовляв, говори з нами, щось розказуй. Він, може, вже й язиком ледве-ледве рухає… Але були часи, коли він нам розказував щось із житій святих. Пам’ятаю, маленьким ще був, то він розповідав про святителя Василія Великого — що був вчений, лишив усе і пішов у монахи. І як ставав він молитися, то сонце світило йому ще в потилицю, а як кінчав молитву, то сонце світило вже в обличчя. Тобто, всю ніч він молився — від заходу до схід сонця. Так мені запам’яталося це, що я тоді подумав: «Я таким хочу бути!». Потім про це забув, виріс таким, як і всі діти… Але в церкву я весь час ходив. Не завжди з охотою, правда… (говорить з усмішкою). Хотілося у футбол грати: у неділю в першій половині дня команди збираються, а мама: «До церкви, збирайся до церкви». Батько йшов дуже рано, ми не ходили з ним. Він вставав — ще темно було, читав правило і потім ішов, а ми вже на початок, коли часи, Літургія. Мама нас збирає, веде, і було, що я нарікав: «Боже, так добре, хлопці грають у футбол, а я маю до церкви йти!».
— Чому тоді, в такий час – розквіт атеїстичних настроїв – Ваш батько прийняв рішення бути священиком, що на нього вплинуло?
— Я не можу сказати. Думаю, це був потяг його душі, покликання. Якщо немає Божого призвання, то ніхто не зможе це понести. Адже він себе прирік на ганьбу та наругу. Поміж себе люди його дуже поважали, але ж у суспільстві, в державі тоді всі говорили, що попи — це мрако­біси й обманщики.
— Як ви, діти, сприймали таке ставлення до батька?
— Та нас теж не хвалили. Ми ходили в церкву, ніколи від Бога не відрікалися. То нас теж обзивали, але ми терпіли. А що було робити? Був такий час, що не було варіантів.
— Ви були піонером, комсомольцем?
— Чесно кажучи, не був ні піонером, ні комсомольцем. Моя класна керівничка була жінкою мого старшого брата, тобто людина не чужа. І як сказали, що будуть приймати в піонери, то я того дня до школи не пішов і так у піонери не поступив. Але вона мене змусила вдягти галстук і ходити в ньому, бо їй і так дорікали: мовляв, за невістку в попа…
І в комсомол я не вступав. Хоча нас у прямому сенсі слова змушували: викликали в учительську, ставили на коліна (нас декілька було хлопців, які не хотіли вступати у комсомол). Ми годинами стояли на колінах…
— Скільки у вас дітей було в сім’ї?
— Четверо.
— Ви наймолодший?
— Передостанній (усміхається задумливо). Нас було три брати і після мене молодша сестра. Старший брат також став священиком. Уже років два, як він помер, і всі інші брати і сестра померли, я один лишився.
— Після школи, коли постав вибір життєвого шляху, у Вас були вагання, що робити в житті далі?
— У мене були великі плани! Я собі так мріяв: повчитися у вузі, закінчити його, а потім піти в семінарію. Після школи закінчив профе­сійно-технічне училище, потім пішов на підготовчі курси до університету. Рік провчився і вступив до Чернівецького технічного університету на вечірнє відділення. Вдень я працював — треба ж було за щось жити, бо батько не допомагав. Не те що не міг помогти, міг, але не робив цього принципово. Казав: «Я вас виростив, ви отримали освіту, тепер ви мені маєте допомагати, а не я вам». І не давав ні копійки. Тож я мусив працювати. І працюючи вдень, ввечері ходив на навчання. У мене звідкись з’явилося страшенне бажання вчитися! Хоча у школі навчався, можна сказати, з нерадінням. Закінчив школу без «трійок», але й сам не знаю, як, бо ніколи ні книжок не мав, ні портфеля — один зошит у мене був на всі випадки життя (сміється). А потім я з таким бажанням вчився… Працюю до 4-ї чи 5-ї години дня, приходжу на квартиру, поїм, о шостій починалися заняття в універ­ситеті і до 23.30. Поки дійду додому — вже 12-та ночі, поки улігся — пів на першу. О пів на сьому вставати, і так — кожного дня. То я спав, де міг – у тролейбусі, автобусі. Лише сів – і сплю…
— Ким працювали?
— Електриком. Спочатку працював по монтажу слаботочних ліній (закінчив училище по цій спеціальності), а потім, коли поступив в університет, працював на ткацькій фабриці електриком. Ну і вчився. І вчився скрізь! Приїду в село, сяду на піч, візьму книжки і вирішую задачки… Люди щось говорять, а я собі своїм займаюся. Закінчив три курси університету і думав кінчати ще два, але для того треба було перевестися або в Одесу, або в Київ і обрати спеціалі­зацію. Спробував перевестися — щось не виходить. А я не хотів вчитися заочно, мені подобалося слухати лекції, відповідати на семінарах, лабораторні роботи виконувати. І в університеті я був серед кращих студентів, мене навіть на радіо запрошу­вали виступати. Сів я тоді на площі на лавочці й подумав: «А чи треба мені далі вчитися?». Все одно не буду по спеціальності працювати, мине два-три роки, і все забуду. Загальноосвітні дисципліни, які я за три роки університету вивчив, у житті знадобилися – історія, математика, хімія, фізика. А далі про­ходити спеціалізацію — навіщо? І вирішив, що далі не піду. Залишив університет після третього курсу і вступив до семінарії.

Nlu789.jpg Nlu790.jpg


— То був час відкритих гонінь на віруючих. У Вас не було сумнівів, адже молодим людям перешкоджали вступати до духовних навчальних закладів?
— Як вам сказати… Не було сумнівів. Навіть коли вступав до семінарії, то «спалив» за собою всі мости. Забрав з університету документи на продовження навчання у вищому навчальному закладі, і ці документи підійшли для семінарії. Я виписався з міста, знявся з війсь­кового обліку і поїхав, не знаючи, поступлю чи ні. Але повертатися назад не збирався, це було б для мене важко. Ніхто з моїх друзів не знав, що я оберу такий шлях — у семінарію піду. Вирішив так: якщо не вступлю, залишуся в монастирі на якомусь послусі, назад не вернуся. Але, Бог дав, мене зарахували, і не довелося використовувати свій, так би мовити, «план Б» (усміхається).
— Чернечий постриг Ви прийняли за рік до закінчення семінарії, тобто, знову «спалили мости»?
— Чернечий постриг прийняв у 3-му класі семінарії. Я поступив відразу в 2-й клас, у 1969 році, а вже за рік був зарахований до числа братії Троїце-Сергієвої Лаври. Тих, хто вчився в семінарії, в братію приймали швидко. Наприкінці 1970-го поступив у Лавру, а в березні місяці 1971 року мене постригли.
— Як Ви взагалі вирішили прийняти постриг?
— Та сам не знаю, як… Так швидко все вийшло. Чесно кажучи, у своєму житті до семінарії я й монахів живих не бачив, бо монастирі всі були позакривані. Але, напевне, таке було Боже покликання — інакше не поясниш. Бог покликав мене, і я пішов.
— Під час Вашого чернечого подвигу були поруч з Вами люди, які ставали для Вас певним духовним ідеалом?
— У Лаврі були іноки, які для нас стали взірцем життя і служіння Богові й Церкві. Особливо архімандрит Кирил (Павлов). Він і зараз живий, але хворіє, має 95 років… Він був авторитетом не тільки для мене, для багатьох. Пройшов усю війну, після війни поступив у семі­нарію, був дуже смиренним, кротким монахом. Напевно, за те, що він усіх любив, усі його любили і поважали.
— Буреломні події ХХ століття — Велика Вітчизняна війна, післявоєнний голод, репресії, хрущовські гоніння — якими Ви їх пам'ятаєте?
— Післявоєнний час смутно пам'ятаю, бо народився вже за радянської влади — наприкінці 1944 року. Підйом післявоєнний пам’ятаю. Дуже бідно жили люди, убогість була крайня та ще й голод. Але… Не знаю, з чим це можна пов'язати, але люди співали. Цілий день хлопці, дівчата роблять у полі, а йдуть ввечері, і по всьому селі такі пісні лунають! Рано не співали, бо вихо­дили на світанку, а ввечері йдуть з роботи, напрацюються добряче, а таки співають. Я собі так вважаю. Тоді була динаміка на покращення. Хоч і бідно жили, але рух уже пішов. Люди це відчували, і, напевне, це давало їм такий оптимізм.
— Знаєте, Блаженніший Митрополит Володимир колись в інтерв'ю теж казав саме про це. Що люди співали — як з радісних приво­дів, так і з сумних. А зараз усі мовчать. Як Ви думаєте, що може Церква зробити для людей, щоб вони…
— Заспівали? — Принаймні захотіли заспівати…
— Думаю, що сьогодні світ пішов трохи іншою дорогою розвитку. Сучасні засоби комунікації, інформації заганяють людину в іншу площи­ну життя – нереальну. Спілкування йде по інтернету, скайпу. Одне діло, коли ми сидимо й бачимо одне одного — може, не стільки слів скажемо, як більше зрозуміємо, адже часто емоції говорять більше за слова. А ця нереальна площина людину зв'язує. Нереальність — це якась неправда, а неправда — це є гріх, а гріх зв'язує людину. Людина цього не усвідомлює, вона зв'язана гріхом, як путами, і не може розправити груди й заспівати.
— Кілька років Ви були намісником Успенської Почаївської Лаври. Якою Ви запам'ятали Лавру?
— Почаївська Лавра – це монастир, який багато пережив. Чимало витерпіли її насельники за радянської доби: утиски, гоніння, намаган­ня закрити Лавру… Коли я приїхав туди, мені братія розказувала, що їм довелося витримати. У Москві, в Троїце-Сергієвій Лаврі, влада не могла собі цього дозволити, а на периферії влаштовувала справжній вандалізм. Під час облав братія ховалася, хто де міг. Усіх, кого знаходили, тягли волоком до машин, забирали, заарештовували, кидали до в'язниць. Монахи в тюрмах сиділи. І насельники Лаври витримали все, вони були істинні мужні борці за віру. Я приїхав, а там — майже всі були герої (усміхається, продовжує розповідь жваво і з гумором). Кожен — самородок: тут тобі і діамант, і аметист, і різні-різні дорогоцінні камені…
— І як Вам було там як наміснику, серед такої скарбниці?
— А я не пропонував себе їм як авторитета. Прийшов як слуга і поважав усіх – і аметистів, і діамантів, і ізумрудів. Ну, і вони у відповідь терпіли мене… Хоч кожен і був сам собі авторитет, та якщо треба було стояти за Церкву, то стояв кожен по-своєму, але до смерті.
— Ваше Блаженство, наостанок просимо Вас сказати напутнє слово для наших читачів. Війна заходить до наших осель через екрани телевізорів, через гучномовці, повідомлення в газетах. Люди починають готуватися: опановують зброю, вчаться надавати медичну допомогу. Напевне, так само зараз настав час для духовної мобілізації, і ця мобілізація не менш важлива, ніж військова. Що нам, християнам, потрібно робити зараз, які риси в собі мобілізувати в першу чергу?
— Нам потрібно себе духовно зміцнювати. Тому що часи непрості, відповідальні. І кожна людина, окрім загальних для суспільства випробувань, має якусь свою особисту спокусу. Для того, щоб бути переможцем над всіма випробуваннями, людина має бути духовно міцною, сильною. Ця кріпость духовна дається через молитву. Творення добрих справ — це теж добре, але молитва важливіша.
Треба, щоб люди приділяли час для молитви, особисто зверталися до Бога. У молитві людина може себе повністю реалізувати: принес­ти Богові і своє покаяння, і благодаріння, попросити те, що їй потрібне, щоб Господь захищав її на всіх стежках життя. Все для себе людина може отримати у звертанні до Бога, тому молитві слід приділяти особливу увагу.