Україна - нова епоха. Золотий фонд нації/Україна: випробування свободою, або чим зумовлюється прогрес нації

Матеріал з Who is Wiki
Перейти до: навігація, пошук

Україна: випробування свободою, або Чим зумовлюється прогрес нації

Nlu71.jpg

Згадую мудрі слова Папи Римського під час його зустрічі з українською молоддю в Сихові — на околиці Львова — 26 липня 2001 р.: «Свобода вимоглива й, у певний спосіб, коштує більше, ніж неволя». Та запам'ятаймо також слова Гегеля: «Дух є свобода», і та нація плекає перспективу вільного самоздійснення, яка «справді має енергійну волю до свободи».
Сьогодні Україна нагадує ящірку, що звільняється від старої шкіри в очікуванні весняного сонця й нового життя. Ніхто, крім нас самих, цю операцію по самозвільненню від влади ідеократизмів, ідеологізмів та інших фантомів тоталітарного мислення не здійснить. Справді, свобода коштує більше, ніж неволя, і за свободу треба дорого платити.
Українському суспільству потрібно здійснити своєрідну деконструкцію суспільної свідомості, а саме радикально переосмислити фундаментальні проблеми українського буття на початку ХХІ століття з метою остаточно подолати рецидиви недержавного мислення; очиститись від будь-яких слідів внутрішньої залежності від когось владного, сильнішого, північнішого, союзно заголовного; утвердитися в переконанні, що зовнішньополітична стратегія України полягає в євроінтеграційній перспективі. Адже існують засадничі європейські цінності, без яких Україна не відкриє для себе демократичну перспективу, а отже, головною проблемою для нас є не стільки зовнішньополітична стратегія, скільки комплекс тих ціннісних орієнтацій, які мають бути визначальними для вибору українською людиною своєї особистісної мети. Йдеться, звісно, про політичні, ідеологічні, соціокультурні ціннісні орієнтації, які стимулюють наш цивілізаційний вибір і нашу інтегральну перспективу. Інакше нам не вийти із затяжної, ще з комуністичних часів, а то й часів докомуністичних, системної кризи, не подолати кризи ідентич­ності, не вийти на рівень плюралістичного мислення, альтернативного вибору через діалогічність своєї позиції, суто індивідуальної, але базованої на етиці відповідальності.
«У коридорах влади — євроремонт», — так дотепно висловився прекрасний український поет Мойсей Фішбейн. Але хіба ж можна так маніпулювати суспільними настроями, дезінформувати українське суспільство, по суті, закривати перед народом геополітичні перспективи, тим самим ослаблюючи його мобілізаційні ресурси? Це свідчить про те, що дії влади в Україні — непередбачувані, імпульсивно-стихійні, підпорядковані часто зовнішнім впливам — не є наслідком діалогу з суспільством і спираються не на волю та інтереси громадян, а на бюрократичний апарат з його корупційно-репресивною манерою управління.
Начебто є механізми громадянського контролю влади, але суспільного діалогу не відбувається; політичних партій — не злічити, але партійної структуризації суспільства ми не досягли, тому далеко не всі соціальні групи населення мають легальні та ефективні можливості для вираження своїх інтересів. Хто ж тоді несе (чи бере на себе!) відповідальність перед громадянином? Політичні партії? Далеко ні, бо так і не відбулися вибори до парламенту за пропорційною системою, так і не було сформовано парламентську більшість, яка б самостійно формувала уряд і несла б перед народом повну відповідальність за його діяльність.
Може, здійснювалася цілеспрямована політика по формуванню справді середнього класу з числа учених, лікарів, учителів, інженерів, висококваліфікованих робітників, фермерів, представників малого й середнього бізнесу? Та ні, витворилася за ці тринадцять років і «змужніла» впродовж останніх п'яти-семи класово-олігархічна система, яка видає себе за середній клас, а насправді харак­теризується вростанням у владні структури легального та тіньового капіталу. Система, яка закрита для нормального діалогу з євро­пейським світом. Окупація влади капіталом, який відчуває себе всевладним, бо диктує в покореній олігархічною системою владі свої правила гри — цинічні, спрямовані на забезпечення передусім прибутків, призвела до формування в Україні так званої владної демократії, демократії на замовлення влади. Ясна річ, ця владна демократія переростає в тоталітарну. Поглиблюється прірва між людиною і владою, множаться соціальні проблеми й як наслідок поширюються соціальний цинізм, страх за своє майбутнє, соціальна апатія та безнадія. Стратегічна перспектива розвитку України розмита, для більшості населення невиразна. Громадяни не знають, до кого апелювати в пошуках справедливості, бо на розуміння й підтримку влади вони не розраховують, а інститути громадянського суспільства не розвинені достатньо та й не спроможні ефективно впливати на здійснення рівноправного діалогу громадянина та влади.
Проведені Центром Разумкова 22-28 липня цього року в усіх регіонах України опитування (опитано 2014 респондентів віком старше 18 років) свідчать: 82 % не відчувають себе господарями незалежної держави, бо основні проблеми народу в Україні постійно не розв'язуються. Опитані вважають, що свідченням цього є низький рівень зарплатні та пенсій (76 %), безробіття (53 %), зростання цін на комунальні послуги, енергоносії, транспорт (41 %), хабарництво та корупція в структурах державної влади (38 %), неможливість отримати потрібну медичну допомогу (37 %). І що найбільш прикро, 49 % опитаних вважають, що Україна справді незалежною державою не стала. І це на тринадцятому році незалежності («ДТ», 21-27 серпня 2004 р.).
Це можна пояснювати різними причинами, передусім — соціальними проблемами та розчаруванням в українській владі. Очевидно, слід приєднатися також і до думки А. Тихолаза: якби Україна здобула незалежність у результаті «боротьби за національно-державне самовизначення», то суспільні настрої були б іншими, бо вони формувалися б у процесі особливої ідейної напруги та націо­нальної консолідації в ім'я перемоги. Але принаймні з одним висновком Анатолія Тихолаза я погодитися не можу. Дослідник вважає, що такий низький відсоток (23 %) громадян, які схвалюють суверенітет України, свідчить «про фіаско, якого зазнали представники «національно-демократичних» сил (небачена спроба поєднати націоналізм з демократією)». Навпаки, саме тому, що представники національно-демократичних (без лапок) сил не прийшли до влади й не мали змоги поєднати націоналізм з демократією, ми й маємо такі сумні результати. До речі, багато залежить від того, як розуміти націоналізм. Професор Ентоні Д. Сміт визначає «націоналізм як ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності та ідентичності від імені населення, яке, за задумом кількох своїх членів, має становити реальну або потенційну націю». Його молодший український колега Ярослав Грицак пропонує, слідом за професором Романом Шпорлюком, уживати «розширене поняття націоналізму — як поняття певного світогляду, котрий вважає, що весь світ природним чином поділений на нації й що нація й національна ідентичність є найважливішими організуючими принципами модерного світу, національна ідентичність є найголовнішою ідентичністю сучасної людини».
Тому поєднання національного патріотизму з демократією, на моє переконання, якраз і відкриває реальну перспективу для нашої держави. На жаль, у переважної більшості сучасної політичної еліти України немає ні глибинного органічного почуття патріотизму, ні переконливого усвідомлення потреби провести справжні демократичні реформи. Інакше ми не блукали б так довго серед трьох сосен...
До речі, кілька слів про цих, згаданих Ентоні Д. Смітом «кількох своїх членів». Учений, ясна річ, мав на увазі національну еліту як субстрат, як духовну конденсацію інтуїтивних, переважно ірраціональних устремлінь, бажань, спонук більшості нації. Саме національна еліта й є виразником і провідником нації, яка, звісно, має назву, історичну територію, історичну пам'ять, мову, культуру й яка об'єднана навколо головної мети — самореалізації в усіх сферах суспільного буття. Але без набуття національної держави як форми організації нації та найбільш ефективного засобу її реалізації нація не зможе повсякчасно самоздійснюватися й не здатна сформу­ватися як політична нація. Чому так важливо для кожної людини пройти процес національної самоідентифікації? Передусім тому, що генетично кожен із нас настроєний на певну хвилю особливо чутливого сприйняття й рідної мови, і традицій, культури, природи, навіть способу життя. Інша річ, коли в ранньому дитинстві від усього цього нас відлучити: звісно, ця внутрішня мембрана емоційного сприйняття не стане реагувати з відповідною чутливістю й поступово сприйматиме інші, чужі сигнали, потрібні для виживання й вживання в інший соціокуль­турний простір. Але якщо з самого раннього періоду життя дитина проходить цей складний, але органічний, без примусу й зумисного педалювання процес національної самоідентифікації, її соціалізація відбувається значно швидше, інтелектуальне й емоційне вжи­вання в єдиний організм політичної нації не позначиться якимось драматичними колізіями.
Генетична пам'ять не запрацює, якщо не буде ввімкнено першу сигнальну систему, яка задіє й другу, вкрай важливу систему — мову. Без мови неможлива національна самоідентифікація, а без національної ідентичності не відбудеться усвідомлення своєї нації як суб'єкта світової історії. Національна ідентичність криється в суті прихованих сенсів і векторів суспільного розвитку, тому життє­здатність суспільства базується на традиціях, на культурі, на духовному фундаменті нації, народу. Далеко не випадково український філософ Сергій Кримський, аналізуючи ментальні цінності в контексті виборчої кампанії, з прикрістю зазначає: «...Духовність, що характеризує національний потенціал розвитку українського народу, не здобула ще належної політичної оцінки, порівнянної хоча б із пропагандою соціально-економічної проблематики в партійних програмах. Між тим, не можна заздалегідь передбачити, який ресурс — національний чи економічний — виявиться вирішальним у виборі електорату».
Очевидно, що людина має робити вибір на основі власної світоглядної системи цінностей, які вона співвідносить із тими погля­дами, позиціями, програмними установками, які обстоює той чи інший кандидат у президенти, та чи інша політична сила. Але чи спроможний кожний громадянин України визначити свою ідентичність бодай в кількох сферах — національній, громадянській, релігійній, політичній? Якщо лише 45 % наших громадян вважають себе передусім громадянами України, а представниками свого етносу, нації — 2,5 %, то це свідчить про те, що менше половини українського суспільства сприймають свою громадянську ідентичність як природний стан свого буття в державі Україна. Про національну ідентичність годі й говорити, хоча очевидно, що повна самоіденти­фікація неможлива без співвіднесення себе з певним етносом, нацією, культурою, релігією, історією...
Вибори, референдуми, соціологічні опитування промовисто засвідчують гостроту проблеми з самовизначенням кожного громадянина України, а отже — українського народу в цілому. І справедливо наголошує Володимир Павлів: «Без усвідомлення власної ідентичності вибір такої людини є лише наслідком маніпуляції, миттєвих емоцій, які легко спровокувати політтехнологам, спецам від чорного піару, збігу обставин тощо. Лише усвідомлюючи, «хто я», ми зможемо зробити свідомий вибір «свого» кандидата».
Нація як цілісна, консолідована єдність ефективно виростає, формується на ґрунті національної культурної ідентичності, й тому про націоналізм слід говорити не як про «стиль і доктрину політики», за визначенням Ентоні Д. Сміта, а як про таку «форму культури», що вбирає в себе «ідеологію, мову, міфологію, символізм і свідомість». Звідси й випливає трактування нації як такого «типу ідентич­ності, чиє значення й пріоритет зумовлені цією формою культури». Ідентифікація нації, певною мірою національних культур відбувається через культурні стереотипи, але діалог націй як культурних систем проходить і в плані рецепції, й у плані трансляції власних культурних цінностей. Для того, щоб мобільно транслювати свою культуру в глобальний світ, слід мати відповідні, передусім державні механізми, відповідну систему, яка б забезпечувала й рецепцію, і трансляцію культурних цінностей. Саме в цьому контексті розглядається питання національної держави — держави суверенної, самоутвердження якої відбувається шляхом самоутвердження нації, що усвідомлює свою відповідальність за збереження власної культури, мови, історії, традицій — всієї системи базових цінностей та пріоритетів свого цивілізаційного розвитку.
У сучасній Україні ці проблеми самовизначення як окремої особи, так і народу в цілому мають глибокі історичні передумови, водночас вони ускладнені соціально-економічною й політичною ситуацією, низьким тонусом громадянської активності населення, соціальною апатією громадян, страхом перед владою. Головна причина наших бід, наших проблем полягає у відчуженості людини від влади, в залежності — прямій чи опосередкованій — звичайної людини від цієї ж влади, яка залишається в суспільній свідомості символом і знаряддям насильства, репресій, уособленням клановості, корумпованості, боротьби місцевих еліт за місце під сонцем, тобто за власні, як звичайно, фінансово-бізнесові інтереси. Пересічній людині немає, по суті, на кого у владі орієнтуватися, оскільки політична еліта України й сама не сконсолідована навколо ідеї згуртування нації, формування української політичної нації, її духов­ного відродження. Навпаки, люди бачать, як регіонально «патріотичні» політичні групи, бізнес-еліти та лідери регіональних правлячих класів заради особистих — політичних, бізнесових, промислово-фінансових — інтересів здійснюють цивілізаційний розкол нації.
В Україні «третій сектор» — громадянське суспільство — не розвинений, бо не створено умов для посилення соціальної та полі­тичної відповідальності людини. Саме соціально й політично відповідальна, патріотична, національно свідома людина здатна при­скорювати розвиток ринкових сил. Та це не може бути основою стабільної демократії. Тільки взаємодія держави, ринкових відносин і патріотичних, соціально й політично відповідальних громадян на основі динамічного співвідношення їхніх інтересів може забезпечити формування й функціонування стабільної демократії.
Але найбільше сучасна Україна потребує духовної віри та моральної сили. На жаль, бідність не стимулює почуття внутрішньої свободи індивіда. Соціальне розмежування українського суспільства породжує агресивність, екстремізм, озлобленість проти влади. Суспільні настрої доходять до критичної межі, за якою постає реальна загроза соціальних потрясінь і конфліктів. І основною причиною наростання соціальної напруги в Україні є якість влади, яка ніяк не може вивести державу з пустелі бідності й морального спустошення душ, соціального цинізму та дефіциту духовності. І навіть зростання виробництва не впливає на сформовану суспільну думку про відірваність влади від повсякденних турбот звичайної людини. Українське суспільство опинилося на порозі внутрішнього колоніалізму, коли експлуатація бідних багатими сприймається як норма ринкової економіки й вважається візитною карткою демократії. Далеко не випадково Папа Римський нагадав діячам української політики, культури, науки й підприємництва 23 червня 2001 р. слова Володимира Мономаха з його «Повчання дітям»: «Не дайте сильним губити людину». Людину гублять й її жорсткі настрої та переживання, зумовлені затяжною кризою соціально-національного ідеалу, досягнення якого стимулювало б творчу енергію нації та консолідувало суспільство. Це передусім посилює песимістичні настрої в суспільстві й не сприяє тому, щоб ті нові якісні зміни, які, безперечно, з’явилися в Україні, стали виразнішими. Морально катастрофічним для українського народу було й насильницьке виве­дення з настроїв, почуттів людини релігійного світовідчуття та прагнення нав'язати суспільству іншу, не релігійну віру — догматичну комуністичну ідеологію.
Саме відсутність глибокої, вирощеної на духовних дріжджах християнської традиції та національних цінностей віри була однією з основних причин поширення настроїв безнадії та розгубленості перед обставинами життя, втрати надії на справедливість, а отже — втрати гідності, передусім національної, на чому справедливо наголошує Анатолій Гальчинський: «Переконаний у тому, що нині чи не найсуттєвішим дефіцитом у нашій свідомості, як і в державотворчій політиці загалом, є брак національної гідності, власне, того, чим завжди вирізнявся український народ. У цьому зв'язку я — прибічник розумної межі націоналізму, гегемонії національної ідеї та націо­нального самоусвідомлення». Сьогодні українській людині бракує віри в силу національного духу, духовної єдності українського суспільства. Автор нової політичної концепції повоєнної Європи, французький міністр закордонних справ (1948-1953 рр.) Робер Шуман свого часу висловився так: «Політики можуть створювати далекосяжні плани, та не можуть впровадити їх у дію без глибоких змін у серцях».
Зміни в українському серці все ж таки відбуваються під благодатним світлом свободи. Тільки свобода, передусім поривання до свободи, запалювало світильник віри в похмурі часи комуністичного терору. Ним для мільйонів українців була незалежність України, в якої хотіли відібрати навіть ім’я, позбавити її мови, історії, культури, інтелекту нації, тієї духовної ідентичності, яку українці отримали при Хрещенні.
Основний вибір Україна зробила. Це — незалежність. Але й досі ми перебуваємо на перехресті двох цивілізацій: цивілізації посттоталітаризму, обтяженої комплексом виживання, і цивілізації ліберальної демократії, яка характеризується динамікою розвитку. Ми нагадуємо багатолітнього в’язня сталінських концтаборів, який нарешті звільнився й поривається вжитися в нову систему демок­ратії та свободи, але над ним тяжіє огром ідеологем, стереотипів мислення і поведінки — вся ганебна спадщина тоталітаризму. І відчуває він, що перейти в стан демократії немислимо, якщо морально не очиститися, не змити з душі й думок бруду, фальші, зла, насильства, комплексу знеособленої людини.
Де той санпропускник, своєрідне чистилище, в якому можна було б очиститися й відродитися для нового життя? Ясна річ, це чистилище — душа людини. Через очищення її відчуттям свободи людина приходить до віри. Віра — це духовне відродження морально ослабленої, позбавленої відповідального й зрілого сумління людини. І тільки через духовно відроджену особистість лежить шлях до Храму Свободи.
Українська людина нині проходить випробування свободою. Ситуація невизначеності породжує безініціативність, суспільну апа­тію та бездіяльність. І це пояснюється не лише соціально-економічною ситуацією, яка є не причиною, а наслідком. Наслідком втрати людиною почуття гідності й віри. А гідність утверджується в настроях і почуттях людини через духовність та інтелект. Отже, без випе­реджаючого накопичення гуманітарного, передусім інтелектуального потенціалу, без визначення національних базових цінностей, що стануть наріжним каменем самоідентифікації та самоорганізації й зарядять українське суспільство енергією державного само­здійснення, нам не судилося втішатися вповні свободою в умовах глобальної економіки, домінування інформаційних технологій і комунікаційних мереж. І як тут не згадати слова Папи Римського, звернені до української молоді: «Справжня цивілізація, в дійсності, не вимірюється тільки економічним поступом, але в основному людським, моральним і духовним розвитком народу».
Йдеться про гуманітарний потенціал нації, який і має суттєво вплинути на динаміку процесів економічного розвитку. Наука, знання, культура, духовність, досвід і традиції — це вирішальна продуктивна сила суспільства, бо в сукупності це те ядро національної енергії, яке ми звичайно називаємо інтелектом нації та на яке ми маємо передусім розраховувати в наших намірах інтегруватися в європейський економічний, культурний і політичний простір. Здобувши незалежність і претендуючи на політичну міждержавну взаємодію в умовах глобальної гуманізації людства, Україна має визначати зміст, цілі й пріоритети стратегії формування духовної сфери. Якщо людство тепер формує гуманітарний світогляд, в основі якого лежать ліберально-демократичні цінності, нам неминуче доведеться адаптуватися до нових гуманітарних стандартів. Отже, ми «приречені» (і, слава Богу, нам це дозволяє етнічна культурна самосвідомість, виплекана на християнських моральних і духовних цінностях) зорієнтувати розвиток соціальних спільнот — сім'ї, нації, народу — в систему нової гуманітарної сполученості соціальних, духовних, технологічних цивілізаційних цінностей й пріоритетів. Тому в основу концепції соціогуманітарного розвитку українського суспільства мають бути покладені найбільші цінності ліберальної демократії — людина, свобода, гідність, справедливість. На глобальному просторі панування різноманітності рівних можливостей наша присутність і наша взаємодія з іншими спільнотами можлива за умови забезпечення в українському соціумі індивідуальних свобод і всіх їхніх цінностей та солідарної відповідальності за непорушність цих свобод, за їх збереження. Та це можливо тільки за умови поєднання цілей, інтересів і цінностей українського суспільства з гуманітарними стандартами євроатлантичної цивілізації. Очевидно, що за умов слабкого інноваційного розвитку українського суспільства привести наші соціальні, економічні, культурні та інформаційні системи до рівня сучасних світових пріоритетів, динамічно інтегруватися в нове інформаційно-гуманітарне глобальне суспільство буде нелегко. Без системних інвестицій в людину, в її творчий, науковий, інтелектуальний та інноваційний потенціал годі сподіватися серйозних зрушень у соціально-політичній трансформації українського суспільства. Реалізувати «людиноцентричну» модель розвитку українського суспільства можна й треба, а для цього слід зробити гуманітарну політику в державі пріоритетною. Це означає, що головним джерелом, основою і критерієм розвитку сучасного суспільства й держави мають бути культура, наука, освіта, інтелект, а для цього слід сформувати нові підходи до політики в галузях культури, духовної сфери, інформатизації та інтелектуалізації суспільства, гуманітарного розвитку взагалі.
Чому наголошується саме на культурі, духовності та формуванні національної інтелектуальної еліти? Передусім тому, що культура в умовах глобалізації має бути основним фактором консолідації українського суспільства, громадянського єднання й злагоди. Саме на основі культури як системи цінностей, опертих на традицію, і можна сформувати духовну єдність України. Саме на основі націо­нальних культурних цінностей можлива консолідація українського народу як політичної європейської нації. Тому слід сучасну українську культуру наповнювати християнськими цінностями, традиціями, адже християнство ще з часів культурної візантізації православних християн було суттю цивілізації. Згадаймо бодай про масштаби культурного впливу Візантії в сфері формування літера­турної мови, літератури, мистецтва, музики на православні слов'янські еліти доби Середньовіччя.
Українська культура ввібрала в себе дух багатої християнської традиції, яка стала центральним елементом національного духов­ного організму. Цей національний організм також живився праслов'янськими, дохристиянськими імпульсами народної культури, культурних традицій, фольклору, звичаїв, обрядів. Розвиток світової цивілізації взагалі й формування національних держав зокрема свідчать, що культура була основним стимулюючим чинником формування нації, інструментом подолання релігійних, освітніх, етнічних розбіжностей в ім'я консолідації суспільства та створення держави.
Якщо ми хочемо процес державотворення ідейно-політично забезпечити, тобто підживити стимули самоорганізації суспільства, увиразнити в суспільній свідомості шляхи його розвитку, нам слід виробити ідеологічні орієнтири державотворення в Україні. Державна стратегія в ідеологічній сфері має базуватися на ідеологічній терпимості та забезпеченні повноцінного функціонування корінного етносу й етнічних меншин та їхніх культур, на принципах взаєморозуміння та взаємоповаги між представниками всіх етнічних спільностей. Йдеться про ідеологічно плюралістичну державу, в якій формується повноцінне українське національно-­культурне середовище, запліднене ідеями ліберальної демократії. Західна демократія своєю стабільністю завдячує тривалому процесу гармонізації національної ідентичності та демократичних інститутів. Внаслідок цього щеплення національної свідомості, націо­нальних цінностей на загальнолюдському дереві традицій демократії та громадянської свободи було досягнуто головне благо гуманістичного розвитку людства — реалізація ліберальної концепції правління закону.
Без почуття патріотизму як своєрідного кодексу моральних цінностей, історичної пам'яті та ідейно-світоглядних принципів, що передбачають всезагальну відданість окремій історичній спільноті, важко уявити процес формування системи інституцій, здатних забезпечити свободу, рівність та громадянську гідність. Без любові до своєї батьківщини, без утвердження в суспільній свідомості ідеї нації як політичної спільноти, об’єднаної історичною долею, державною мовою, інститутом громадянства, без визнання гідності людини й цінності людської особистості як ключового елемента права, без продукування й культивування системи ціннісних орієн­тацій загальноцивілізованого характеру в сфері не лише культури, освіти, науки, але й економіки й політики годі сподіватися на динамічну трансформацію українського суспільства в суспільство ліберальної демократії.
У складних, надто повільних трансформаційних процесах українська суспільна свідомість болісно переорієнтовується на загально­людські ліберально-демократичні цінності, бо усвідомлює, що немає альтернативи конституційній демократії та ринковій економіці. Процес виходу України з глибокої системної кризи надто уповільнений, бо в її основі лежить деморалізація суспільства, бездуховність і торжество несправедливості. Та цей шлях до усвідомлення суспільством індивідуальної й загальної відповідальності за моральну справедливість, за неминуче переборення передусім у собі зла в ім'я торжества добра надзвичайно складний, бо перед­бачає глибоку й сильну віру, утвердитися в якій, не повернувшись до національних, а також загальнолюдських християнських цінностей, українській людині неможливо. На жаль, вона не має з вищим керівництвом Української держави спільної морально-політичної волі творити на певній системі моральних і духовних цінностей суспільство моральної справедливості й людської гідності. Багато в чому вина за це лежить на політичних партіях, які демонструють не стільки спільні пошуки виходу суспільства з морально-духовної кризи, скільки духовно-політичний розкол, ідеологічну конфліктність, у ліпшому випадку — невизначеність орієнтирів національного духовного поступу.
Надії на владу ілюзорні, бо переважна більшість членів українського суспільства їй не довіряє й не пов'язує з нею якихось особливих сподівань. У загальній масі населення побутує усталене переконання, що в країні досі панує компартійна й радянська номенк­латура, яка пов'язала себе з новоявленим криміналітетом і не поривається до морального очищення та духовного просвітлення. Лишається надіятися на наш терпеливий і в глибинній суті релігійний, віруючий народ, який зберігає, плекає принципи універса­лістської моралі, які, до речі, випливають із нормативних вимог людської природи. Тепер у нас з’явилася щаслива можливість зміцнити їх релігійною вірою, суспільною реабілітацією християнських моральних цінностей, утвердженням національних базових цінностей та євроінтеграційних пріоритетів.
Українська культура, запліднена християнськими цінностями, здатна оживити моральні й духовні сили нації, зробити виразним наше цивілізаційне обличчя, повернути його назустріч новим європейським вітрам і освітити сяючим світлом духовності об'єднаної Європи.

Микола Жулинський,
український літературознавець і політик,
директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України,
доктор філологічних наук, академік НАН України